Журавчани – учасники визвольної боротьби

Тоді, коли тривали тяжкі бої за Львів у листопаді і грудні 1918 року, деякі наші відважні селяни добровольцями брали участь у цій баталії. Були це молоді хлопці з Руди Журавецької (тепер повіт Томашів Люблінський):

  1. 22-літній юнак Пилип Купич;
  2. його ровесник і сусід Гавришко Вішка (1895–1945);
  3. їхній сусід Гнат Назарович.

Природною смертю (вже після операції «Вісла») померли Пилип Купич і Гнат Назарович. Могила Купича знаходиться у Венґожеві на місцевому кладовищі [Filip Kupicz | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)], а могила Гната Назаровича – у Будрах (Венґожевського повіту). Гавришко Вішка загинув у 1946 році в селі Руда Журавецька під час нападу томашівських військ Уряду безпеки[KS1]  [про його смерть, але 17 березня 1945 року, писала в листі Юлія Пічак; «Наше слово» 1991, № 33[KS2] , с. 3]. Його тіло спочиває на журавецькому цвинтарі.

[…]

До Української галицької армії змобілізовано понад 100 журавецьких чоловіків, які завзято захищали західні позиції Західноукраїнської Народної Республіки.

Климко Купич про битву під Махновом
Як мені розповідав учасник і свідок згаданої битви Климко Купич із Руди Журавецької, 20 квітня 1919 року польське військо, використовуючи українське свято Великдень, запланувало раптовим ударом захопити «святкуючий» Махнів. Однак захисники Махнова (домінували журавчани) передбачили намір агресорів і на підступах до села провели ураганний контрнаступ, унаслідок якого загинуло 109 польських жовнірів. Поляки втратили тоді одну гармату (з чотирма кіньми). По українському боці жодних втрат не було (тоді). Загиблих жовнірів поляки вивезли до Любичі Королівської (мабуть їх там похоронили).

У боях в Україні і згодом у наших сторонах брав участь Іван Івашко (з Махнова), народжений у 1890 році. Він пройшов усі битви за Україну в рамах УГА. Переселений у 1947 році на північні землі, у 1995 році помер природною смертю у Венґожеві і там його поховано [Jan Iwaszko | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].

[…]

Також автора розповіді і учасника битви під Махновом Климка Купича можна згадати. Він помер у 1970 році і похоронений на кладовищі у Будрах.

Смерть студента Крупи
У 1919 році в Любичі Королівській довший час стояло польське військо і тимчасова польська адміністрація. Правдоподібно в реванш за свою поразку під Махновом поляки заарештували молодого місцевого студента (або випускника вищої школи). Польський прокурор звинуватив його в тому, що він, як українець, убив у Любичі Королівській польського офіцера. За таку (вигадану) провину польська військова влада присудила його до кари смерті. Студент цей називався Крупа (імені не знаю). Влада дозволила батькам зробити портрет синові з поміщеними з двох сторін карабінними кулями – ніби на знак його вини. Портрет юнака довгий час висів на стіні в хаті студента і прихожі люди його оглядали, коментували і ніхто не вірив, що оцей культурний юнак міг спромогтись на звичайний бандитизм. Студент людям розповідав, що було б дурнотою гинути нізащо, не маючи жодної провини, тому він сам говорив (до українців) про свою вину (якої не було). Після деякого часу невинного юнака поляки розстріляли. Моя мама часто була свідком різних балачок про цю невинну смерть. І що бачила, й чула – всім розповідала. [Василь Крупа, який спільно з іншим студентом – Луцейкою – вбили польського працівника залізниці, був розстріляний польською владою; «Український Скиталець» 1923, № 11 (33), c. 36–37].

Війт Шумада в обороні місцевого населення
Журавецький війт Михайло Шумада у серпні 1914 року часто протиставлявся московському старшині, який домагався, щоб йому відкрити двері до греко-католицької церкви в Журавцях. Гостра дискусія переродилася майже у бійку, бо москаль намагався війтa проколоти військовою пікою. Звісно, православні москалі в Галичині нищили українські церкви, до чого війт не хотів допустити.

Цей же війт у 1919 році протестував проти загарбницької поведінки польських військ, які в Руді Журавецькій в українських селян конфіскували харчові продукти для своєї армії (і не давали жодних посвідчень про свої здирства). Журавецький війт помер у 1927 році і був похоронений на прицерковному кладовищі в Журавцях [https://ukrainskanekropolia.org/nagrobek/mychajlo-szumada/].

Після невдалої боротьби за незалежність української держави (ЗУНР) між незадоволеним українським народом появилась пісня:

Чи ви хлопці спали,
Чи ви в карти грали,
Що ви Україну
Ворогам віддали?

Хлопці відповідали, що їхня невдача була спричинена тим, що «ми злу команду мали».

Яцко Предко – освітній діяч
У 1935 році побудовано для українців новий концентраційний табір у Березі-Картузькій. Там же у 1937–1939 роках був в’язнений Яцко Предко з Журавців за культурно-освітню й патріотично-виховну діяльність серед місцевої молоді. Своєї діяльності не припиняв і в роках окупації (німецької й більшовицької), а також пізніше. Загинув випадково під час чищення зброї у 1945 році. Похований на журавецькому кладовищі [Яцько Предко (1908–1945) – член ОУН, УПА (E. Wiszka, Żurawce. Wieś Żurawce w dokumentach, na kartach historii i we wspomnieniach jej byłych mieszkańców, Toruń 2014, s. 589–590)].

[…]

Конспіраційна діяльність Теофіля Шумади
Юнак Теофіль Шумада (народжений у 1914 році) в пошуках занять потрапив до львівської «Просвіти» і там шукав для себе занять і охорони. Крім діяльності у культурно-освітньому курсі (участь в аматорському театрі) жвавий хлопець зі своїми ровесниками брав участь у вуличних страйках і маніфестаціях. У таких ситуаціях доходило до конфронтації з поліцією, яка не раз вживала вогнепальної зброї проти демонстрантів. Бувало, що поранений Філько шукав медичної опіки у своїх батьків у Любичі Королівській і перед владою вкривав свої пригоди, бо боявся судового покарання.

В останніх днях серпня 1939 року польська поліція вечором тайком відвідала дім батьків Теофіля, щоб його арештувати. Якраз тоді його не було дома, але його друзів не обминув ні арешт, ні славний табір у Березі-Картузькій. Тоді Філько, через Чехію, втік до Німеччини, де його працевлаштували як актора в берлінському театрі. І там він спокійно проживав до 1943 року, оженившись з німкенею. Раптом тоді в його помешканні з’явились ґестапівці і запропонували вибір: або концтабір, або служба в німецькій армії. Тоді військова влада відправила його на неспокійну Волинь, де мав він служити перекладачем при німецькому воєнному суді. Там же Філько був свідком того, як бездушні німці розстрілювали полонених і арештованих людей. Одного разу судовi вдалося розпізнати, що один волинський поляк, який співпрацював з ґестапо, на вимогу польського лондонського уряду передавав німцям списки тих українців, які нібито співпрацювали з «радянською червоною партизанкою». Звісно, таких українців розстрілювали. Німецький воєнний суд розшифрував брехливого поляка і він розділив долю тих українців, яких прирікав на смерть. Теофіль планував утекти з німецької служби і пристати до Української повстанської армії, але в припадковому бою з польською партизанкою на Західній Волині загинув у липні 1944 року, не здійснивши своїх планів. Німці повідомили родину про загибель Теофіля Шумади, але де його похоронили – невідомо.

Убивство о. Кнейчука в БелжціЗимою 1943/1944 року відділ Армії крайової напав на плебанію українського греко-католицького священника у Белжці і замордував священника, його жінку-вчительку та їхнього прислужника [тоді (28 березня 1944 року) загинули о. Ярослав Кнейчук, його сестра Ольга Кнейчук та ще 10 осіб (Українські жертви Холмщини та Південного Підляшшя у 1939–1944 рp. (Люблинський дистрикт Генеральної Губернії), ред. Ігор Галагіда, Мирослав Іваник, Львів 2021, c. 401)].

Досі спокійне польсько-українське співвідношення зазнавало поважних зворушень. Між руденськими поляками запанували переляк та тривога, тим більше, що зі сходу надходили чутки, що волинські партизани йдуть із помстою. Не чекаючи на помсту українців (якої сподівались), поляки втекли на захід у район перебування польських сил.

Післявоєнний час [Про деякі події автор листа згадував у «Нашому слові» 1991, № 35, с. 3]
8–9 березня 1946 року українські партизани «Довбуш» [Григорій Балух] і «Шум» [Іван Шиманський], керовані «Залізняком» [Іваном Шпонтакoм] напали на Польське військо, що охороняло залізничну станцію в Любичі Королівській, і знищено її, щоб протидіяти депортації українського населення на схід [більше про цю акцію:M. Zajączkowski, Pod znakiem króla Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszczyźnie 1944–1950, Lublin–Warszawa 2016, s. 344, 345].

Ці згадані вище події спричинились до брутального переслідування нашого населення, призначеного на переселення.

Смерть Логвина Шумади

Руда Журавецька, де я проживав, переживала багато нападів, облав, злодійських грабунків і навіть розстрілів випадково заарештованих невинних людей. Я (шестирічний хлопець) був свідком того, як жовніри катували впійманих випадково хлопців із Журавців. Тортури відбувались у стодолі сусіда Максима Стасюка. Катували випадкових в’язнів Степана Тимо й Логвина Шумаду. Після довгих тортур жовнір порадив Тимо: «втікай до лісу, будеш вільний». Передбачливий Тимо з підступної пропозиції не скористався і живим доволікся до дому.

Логвин Шумада (з Журавців) у 1939 році був покликаний польською владою на війну з Німеччиною. Попавши до німецького полону, німці його використовували до фізичних робіт як «заробітчанина». Після закінчення війни, йому вдалося добратись до рідних Журавців. Опісля тяжких побоїв, закривавлений Логвин почув пропозицію польського жовніра-садиста: «втікай до лісу, будеш вільний». І не зробивши кількох кроків у бік «волі», жовнір убив його серією з автоматичної зброї. Отак, зокрема, вдячна Польща «нагороджувала» своїх українських захисників (було це в червні 1947 року).

Трагедія Івана Купича в Замості

Іван Купич, жонатий із полькою – Путковською, – проживав у Руді Журавецькій і до жодної партизанки не вступав. Однак з уваги на схожість його прізвища з іншими Купичами, був убівцями [члени УБ] заарештований і відправлений до арешту в Замості. Сусіди, розуміючи його ситуацію, намовляли його дружину, щоб ішла до Замостя і «викупила» свого чоловіка з убецьких поневірянь. […] Невинний Іван дуже страждав у польській в’язниці, аж його нужденне життя перервали військові собаки, спеціально дресировані атакувати людей. […]

Загибель підпільників 5 червня 1947 року

Незвичайно трагічна подія трапилася 5 червня 1947 року в Журавцях. Там, під хатою, Парасковії Богдан знайдено криївку, в якій перебував чотовий Іван Ґіль («Ґонта») [чотовий у сотні І. Шиманського «Шума»(M. Zajączkowski, op. cit., s. 536)] та його друзі: «Чуйка», «Колода» і «Дубовий». Щоб знайти свідків, польський поручник власноручно застрелив невинних селян: Михайла Бутрима, Григорія Пєтночка, а також героїчну Парасковію Богдан на очах її трьох дітей. Трагічно загинули «Ґонта» і його два колеги, а «Дубовий», попавши полякам у руки, у страшних муках помер на очах селян. Партизанських трупів військо завезло до Томашева, де й, імовірно, у незнаному місці їх поховано [більше про ці події:E. Wiszka,op. cit., s. 443–450].

Смерть командира Біди

Сотенний Адам Біда (1923 [або 1922 (E. Wiszka,op. cit., s. 581)] – 1945), родом із Журавців, в УПА від 1943–1945 років [сотенний (у сотні «Галайда II») Адам Біда «Ворон». Загинув у Грубешівському повіті. Вбитий двома членами УПА. Вбивців розстріляла Служба безпеки у Посадівському лісі (M. Zajączkowski,op. cit., s. 47, 233, 392)]. Загинув із рук агента НКВС у 1945 році. Цей агент добровільно приєднався до сотні А. Біди і виявляв велику ненависть до поляків, що мало переконати упівців в його вірній службі. Після вбивства командира, агент був зразу роззброєний партизанами і незабаром польовий упівський суд прирік його до смерті, яка вкоротила його підле життя. Агент цей мав псевдо «Є…» [імовірне псевдо «Граб» (E. Wiszka,op. cit., Toruń 2014, s. 581)].

Малочисельна УПА в нашому районі (Белжець, Журавці, Махнів, Вербиця, Верхрата, Тенетиська) не була спроможна охоронити наше населення від військових облав, злодійства, арештів, вбивств та, в кінцевому розрахунку, депортацій. У нашому районі загинуло велике число невинних мирних людей. І нам годі порахувати всі жертви, вельми заслужені для нашої Церкви і нашого народу. А їхнє число – незбагненне.

Записав, що чув від людей Михайло Шумада. Ольштин, 1 листопада 2021 р.